В книжці Н.Теодоровича «Волынь в описании городов, местечек и сел…» є відомості про те, що в нашому селі уже в 1860 році була школа «однокласне народне училище, яке проіснувало до 1867 року, воно було у віданні «Министерства государственного имущества», а з 1867 року у віданні «Министерства народного просвещения», учнів у 1898 році було – 40 хлопчиків і 8 дівчаток». Кошти на будівництво школи були виділені з державної казни – 257 злотих, громадою було зібрано ще 60 злотих. Першим вчителем був В.Я.Грудзинський.
В кінці ХІХ і на поч. ХХ ст. село було «під Польщею», тобто влада належала – Польщі. Вчителями були поляки. Згадують старожили, що польська школа була на вулиці Ратнівській, там де нині живе сім’я Літвинця Миколи Матвійовича. Це був просторий, не дуже великий дерев’ний будинок, кругом школи був дуже гарний садок в якому школярі бігали на перервах.
Вчителів було небагато – директор школи – українець, його дружина – полька та ще двоє молодих людей. Викладали в той час українську мову, польську, арифметику, географію, історію та два рази на тиждень (у вівторок та п’ятницю) приходив батюшка і навчав молитов. Шкільна програма була на польській мові. Потрібно зауважити, що з 1928 р. керівником Волинського воєводства був Генрик Юзевський, який віддавав перевагу польським школам із обов’язковим вивченням української мови.
Писали чорнилом по бумазі, або й просто по дерев’яних дощечках,були і куповані зошити. Чорнило було саморобним – з сажі або чорниць, але з чорниць дуже прокисало. Писали хімічним олівцем. Вчителі старалися навчити дітей. Якщо учень не хотів учитися його карали – забирали хліб. Було лише чотири класи, але дисципліна була вкрай суворою. Як під буквою «а» були і 5 і 6 класи. До знань ставилися дуже прискіпливо, тому закінчивши навіть один клас можна було багато чого навчитися. Була в цій школі бібліотека, де можна було почитати журнали.
Мабуть навіки в пам’ті людей будуть жити спогади про Кацьківську початкову школу, в якій було п’ять класів. Знаходилася вона в урочищі Кацьке, недалеко від сучасного кладовища. Господар хати, батько майбутньої вчительки математики Христини Миколаївни, як згадувала вона «був завжди за науку», і мабуть тому добровільно віддав свою хату для потреб школи. Це була кімната приблизно 10х50 метрів, сіни служили як коридор, з комори зробили для вчителів квартиру – була кухня і кімната. «З-за Польщі» господареві платили певну плату за цей гуманний жест. Був навіть укладений договір. Вчителькою була Стигар Катерина, полька. В 1941 році її відвезли до Ковеля представники радянської влади і дальша доля невідома. Власник хати тулився з родиною у невеликому «пуклітикові» - кладовці.
Танцювали два Михали,
Один дужий другий малий.
Як той дужий запентенчив
То той малий не міг здержати.
На стінах шкільної кімнати висіли чотири портрети - пана Президента , пана Пілсудського і маршала Сьміглого-Ридза – начального вождя озброєних сил Речі Посполитої, і хто був на четвертому портреті – не пам’ятає. Вчила спочатку польська вчителька Катерина Святославівна, вона їх вчила польських віршів, читати, писати, рахувати.
| Вірш | Пісня | Пісня про чоботаря |
|
На ліповий на поліци Мельовани дзбанки, Те од ягуд те од млека, А те од масленки. На тим пєршим Срока (сорока) без їднего ока На тим другім муха Танчи з рибо гуга. На тим чецім гацик Що впав баби в пляцик, На тим пйонтим курек Оскубйоний із п’юрек. |
На новій гужі Єдуть жовнєри. Зімна, зімна роса, А я стою боса Ни могу я дзвать Натє хусточки Обій ніжечки А як же бог спомог Споможе купім чевічки. |
Шевчик сєм прасує, Бути (черевики) реперує. Сьонгне дратву Сьонг, сьонг. Шевце кажне шанує Бути в його купує Сьонгне дратву Сьонг, сьомг. |
В школі учням видавали буквар, математику, читанку. Шкільного дзвоника не було, про початок уроку сповіщала вчителька свистком. До цієї школи з-за Польщі ходили і діти з Датиня. Марія Іванівна вчилася дуже добре, за це її любила вчителька і в нагороду давала їй навушники – послухати радіо, вдома дівчинка розповідала – «нікого не видно а хтось співає». Вчилася в школі тільки півтора року, бо почалася Друга світова війна.
«Польська» чотирічна школа давала дуже хорошу освіту – її випускник Пірожик Іван Миколайович мав можливість працювати бухгалтером в школі а потім в місцевому колгоспі.длО Андрієвська Валерія Петрівна (записана в школу в 1945 році, закінчила школу в 1952 році).
Після закінчення війни, в 1946 році відбувся перший набір до школи. Радянська влада була доброю тим, що всіх заставляли ходити до школи. Але так як приміщення не було, то навчалися «по хатах» - в Багушовій (було чотири класи), Царишиній, Мартинишиній, Дякіській, Залипівській, Кириківській, у Василя Царика - адже в селі після війни було багато хат-пусток, а дехто з людей просто «пускали» до себе в хату учнів. В одній хаті навчався якийсь певний клас.
Школа середини ХХ століття давала шестирічну освіту. В 1949 році школа називалася Велимченська семирічна школа Старовижівського р-ну. Навчалися різновікові – кому було і 10 років, а кому і 15. Радянська влада – «совєти», серйозну увагу приділяла навчанню дітей і молоді. Хто не хотів учитися – заставляли. Книжок не було де взяти – тому підручники і зошити роздавали вчителі. Були такі підручники в молодших класах – «Буквар», «Задачник», «Українська мова», «Читанка», в другому класі вже вивчали російську мову. В 7 класі були уроки з вивчення Конституції. Бібліотеки не було, вчителі приносили і роздавали підручники і зошити, інколи один підручник був на кількох учнів.
Зуб Андрій Прокопович на запитання, як учні відносилися до підручників, відповів: «О-о-о-о! Книжке гляділи-и-и-. Такого ни було щоб хтось згубев. А чи обгортали? Обгортали. Де брали бум агу?. То ж, дись брали, али обгортали».
Жорстоко розправлялися з учителями «бульбовци» - вбивали, катували. Але це не зупиняло навчального процесу. В четвертому класі уже здавали екзамени з арифметики, писали переказ з української мови.
Першими вчителями в післявоєнний період були: Бабій Касіня Філімонівна, Медяна Валентина Федорівна, Сухомуд Марія Сильвестрівна, Матілах Олександр Іванович.
Відновила навчання дітей (мабуть у 1945 році) і Кацьківська початкова школа, в народі називали «Судильова» – було чотири, а пізніше п’ять класів, навчалися в півтори зміни. Школа знаходилася недалеко від сучасного кладовища в урочищі Кацьке на хуторі, недалеко було ще чотири хати. Христина Миколаївна ( майбутня вчителька математики, одна з перших випускників Велимченської середньої школи) згадує: « Чотири класи ходила в батькову хату; 5 клас – до Багушової школи; 6 і 7 класи мабуть до школи побудованої в 1951 році, добре не пам’ятає; 8, 9, 10 клас до школи, побудованої в 1951 році; 1952 – 1953 н.р. не навчалася ніде – бо семирічку закінчила, а середньої школи в селі ще не було, так що прийшлося «відпочити» від навчання.
Шудрук Михайло Тодосьович згадує про Кацьківську школу: «Вчили дуже добре, вчили все що треба було для життя. В школі було дуже багато вазонів, а на шкільному подвір’ї – квітів, біля школи був дуже гарний садок. Вчила Кацьківська школа своїх учнів працювати – біля школи були дуже гарні навчально-дослідні ділянки. Займалися учні навіть і розведенням кроликів. В чергових учнів були спеціальні пов’ язки. На Новий рік учні отримували дуже гарні подарунки. Школа підлягала головній, центральній школі, але мала свою печатку, свій штамп, свою непогану бібліотеку». Книжки з Кацьківської школи можна відшукати в теперішній бібліотеці.
Всі чотири класи вчила одна вчителька Маргес Зінаїда Митрофанівна, вона була і директором школи. Потім їй на допомогу прислали Філюка Петра Олександровича, який вчив історію та фізкультуру.
Припинила своє існування Кацьківська початкова школа мабуть у 1965 році. Був один цікавий епізод в історії школи – секретар сільської Ради Ковтун Євгенія самовільно оформила документи на державну власність хати-школи. Довелося дійсним господарям будівлі звернутися до суду, показати польський договір, батько Христини Миколаївни суд виграв.
По закінченні війни в селі почалося будівництво школи – в основному будівельним матеріалом були зруйновані хати репресованих велимченців, тих, що чимось не вгодили або були не вигідні новій владі.
В 1951 році велимченські діти сіли за парти новобудови, яка була покликана давати учням семирічну освіту. В перший клас пішло 74 учні 1944 року народження.
Наказ №1 від 12.01.1952 р. по школі зобов’язує вчителів завести обов’язкові офіційні документи, які є обов’язковими і донині – план роботи і календарні плани на чверть директора і завуча, план роботи вчителів, календарні плани на чверть і на півріччя, поурочні плани (щоденники) на кожен день, план роботи класного керівника на навчальну чверть, план роботи на чверть старшої піонервожатої, план роботи гуртків, розклад уроків на півріччя, розклад позакласної і позашкільної роботи, розклад чергування вчителів, Правила внутрішнього розпорядку для працівників Велимченської семирічної школи Старовижівського райвно. В 1952 році уже були завезені нові парти. Наказ №4 від 29.01.1952 р. по Велимченській семирічній школі зобов’язує педпрацівників школи провести роботу по встановленню віку учнів. Для цього створена комісія, до складу якої входили: інспектор Старовижівського райвно, лікар Старовижівської лікарні, голова Велимченської с/ради, директор школи. До школи в перший клас ішли учні семирічного віку, перша вчителька в початковій школі вчила учнів в 1, 2, 3 класах, 4 клас був класом середньої ланки. Навчання та поведінка учнів оцінювалися в п’ятибальній системі – найвищою і найпрестижнішою була оцінка»5», найнижчою – «1», але таку оцінку ставили вкрай рідко. Неформальною оцінкою, яка не виставлялася в журнал була оцінка з мінусом – наприклад, чотири з мінусом. В школі уже працювали гуртки – співочий, музичний, драматичний, літературний і танцювальний. Відбулася районна олімпіада з художньої самодіяльності. Дітям сиротам видавалася державна допомога. За порушення правил поведінки учні отримували догану, сувору догану, могли бути виключеними із школи.
Учні займалися суспільно-корисною роботою: збирали металобрухт, тряпки (онучі - старий одяг і т.д.), кістки тварин, шишки сосни, жолуді, а класні керівники і класоводи подавали відомості про виконану роботу.
В державі мабуть не хватало грошей на утримання шкіл - за наказом № 14 від 15.04 1952 року «Про скорочення комплектів (класів) в школах Старовижівського райвно» 5-В було розділено між класами А і Б. Таким чином в 5-А і в 5-Б – стало по 43 учні ! Було скорочено три ставки техперсоналу. В школі був бухгалтер. 7-й клас був випускним.
Учнів у школі було багато, про це свідчить наявність 3 – А, Б, В; 4 – А, Б, В. Перед початком навчального року вчителі ходили по селі – нагадували учням про початок навчального року, вели контроль про підготовку учнів до школи: наявність одягу, взуття, підручників, шкільного приладдя. Навчання велося в дві зміни. За вчителями були закріплені малописьменні і неписьменні жителі села – вчителі повинні були їх навчати вдома, подавати звіт в райвно про результати навчання.
В 1953 році школу було реорганізовано у Велимченську середню школу. Вперше були набрані учні до 8 класу. В цьому році була проведена виставка педагогічних експонатів на районній педагогічній виставці: контрольні роботи, стінгазети, щоденники, плани роботи, саморобні прилади з фізики, математики, від руки виготовлені карти, предмети рукоділля.
В 1953 році побудоване ще одне приміщення школи, оскільки Велимченська школа на той час була «Міжнародною», бо ходили учні з навколишніх сіл – з 1954 р. почав діяти пришкільний інтернат, в якому був вихователь. Жили учні в хаті, яка належала родині Павловичів, які були репресовані тільки за те, що були вкрай працелюбними і мали гарну хату, з віконницями та на кілька кімнат. Ця хата була біля школи, навпроти сучасного будинку де проживає сім’я Ковтуна І. В 70-х роках в цій хаті проживала сім’я вчителя Аврамука Володимира Оксентійовича, в 80-х роках була шкільна їдальня.
В школі вивчали дві іноземні мови – англійську та німецьку. 17 січня 1954 року в школу поступила зброя, для проведення початкової військової підготовки відповідно до державної програми. За збереження зброї відповідав учитель фізкультури.
Для ведення господарства в школі були коні – за варварське відношення до коней був звільнений з посади 4.05.54 р. завгосп Ковтун І.Й.
На 01.09.54 р. в щколі було 518 учнів, були набрані учні у 8 і 9 класи.
На 01.09.55 р. – в школі рахувалося 525 учнів шкільного і нешкільного віку, був 10-й клас, 10 гуртків. В цьому році введена година класного керівника – для покращення виховної роботи з учнями, було прийнято рішення на педраді – виховну годину проводити у четвер, скласти план виховної роботи, подати на затвердження директорові школи. На уроках вивчали арифметику, хімію, креслення, фізику. Був створений кабінет початкової військової підготовки, для зберігання наочності була створена лабораторія. Для покращення методичної роботи, обміну досвідом були створені предметні секції мови, математики, історії та географії.
Для жителів села старшого нешкільного віку працювала вечірня школа – 7-й клас. В певні дні після роботи в колгоспі люди мали змогу навчатися в школі.
В переддень свят Червоного календаря або круглих дат історичних подій державного значення кращих учнів та вчителів школи відзначали наказом по школі: оголошували подяку із занесенням або без занесення в особову справу.
Люди хотіли вчитися – в 1956 році подав заяву до 9 кл. демобілізований з лав Радянської Армії Півень Іван Онуфрійович.
Учні навчалися в дві зміни, але місця все одно не хватало, тому навчання проводилися і в Багушовій хаті, де 27.02.56 р. була проведена перевірка санітарного стану – виявлено, що у приміщенні школи санітарний стан хороший, а у вбиральні – антисанітарія, за що отримали догани завгосп і техпрацівниці.
В 1956 році відбувся перший випуск 10-го класу, який закінчило 16 учнів із шести навколишніх сіл і отримували атестат зрілості, випускниками по бажанню були учні 7 класу, які отримували свідоцтво про закінчення 7 класу. В цей час приміщення школи мало 19 класних кімнат.
З 26.03 по 05.04 1956 р. у Старій Вижві (районний центр) відбулася олімпіада з художньої самодіяльності учнівських колективів. Учні Велимченської с.ш. зайняли перше місце, за що отримали подяку із занесенням в особову справу.
Налагоджувалася спортивно-масова робота – учні здавали норми на значок БГПО, ГПО І і ІІ ступеня.
За відмінні успіхи в навчанні та зразкову поведінку учнів нагороджували грамотами Міністерства освіти УРСР, лінивих залишали на повторний курс, давали додаткову роботу на осінь. Учні здавали екзамени в 4-10 класах, тим, хто не здав екзамен в червні – переносили на осінь, важко хворих звільняли від екзаменів. Учнів, які порушували дисципліну карали, навіть могли виключити із школи на кілька днів або й на місяць. В школі був касир, бухгалтер, початкову військову підготовку почав викладати Лісайчук В.О. – викладач початкової військової підготовки.
На 01.09.1956 р. в школі було – 525 учнів. Почав працювати столярний гурток, були фізкультурні секції – легкої атлетики, волейбольна. Держава приділяла велику увагу вихованню в учнів любові до праці – учні допомагали копати картоплю в колгоспі, заробили 9 тис. крб. і поїхали в Київ на екскурсію (за рішенням батьківського комітету ті, хто не пропустив і одного дня в навчанні) з 4.11 по 8.11.1956 р.
Учні почали відробляти виробничу практику відповідно до програми.
На 01.09.1957 р. в школі нараховувалося 561 учень, з них в 10 кл. – 16 учнів. Почали працювати нові гуртки - фотогурток, крою і шиття, стрілецький. Учні- випускники отримували атестат зрілості.
За успіхи в навчанні учнів молодших класів почали нагороджувати книжкою.
В понеділок перед першим уроком проводиться політінформація – 20 хв.; в інші дні - ранкова фіззарядка – 15хв.
Наказом №31 від 16.02.59 р. по Велимченській с.ш. була утворена рільнича бригада, до якої зараховувалися учні 7-10 кл. Для організації роботи бригади була створена Рада бригади з числа учнів та вчителів.
Випускники 10 кл. здавали 8 екзаменів,учні 7 кл.(як випускники) - 4 екзамени. Свідоцтво про закінчення 7 кл. не видавали, якщо учень мав поведінку «4» (знання учнів оцінювалися за 5-бальною шкалою) і неодноразово порушував дисципліну. Учнів, які не встигали більше як з трьох предметів (мали незадовільні оцінки – «2») залишали на повторний курс або «на другий рік» і називали (прозивали) другорічниками.
Вчителі школи були учасниками районних педагогічних читань, нарад громадських інспекторів, різноманітних семінарів. В квітні 1960 року в Старій Вижві проходив День директора.
В 1960-61н.р. село відносилося до Старовижівського району, в нашу школу ходили учні з Датиня, Підріччя. Кращих учнів нагороджували за успіхи в навчанні похвальними листами, в молодших класах - книжкою.
В школі є столяр, завгосп, повар, конюх, 7 техпрацівників, сторож.
Наказом по школі №161 від 28.03.1961 року за порушення «Правил для учнів» покладено стягнення на певних учнів за такі порушення: за розкрадання металобрухту зібраного учнями, за куріння, за прояв хуліганських вчинків, за образу товаришів, за гру в карти на гроші, за нетактовне поводження, за написання нецензурних слів, за грубе і нетактовне поводження з директором школи.
В цьому ж році проводилася піонерська дворічка по збору металолому. 6-Б отримав подяку – зібрав 1053 кг. металолому, змайстрували 15 шпаківень, здав 22 відра попелу (органічне добриво для льону), виготовив 13 віників.
До дня вчителя була організована танцювальна група з числа вчителів – наказ №173 від 24.04.1961 р. по школі.
Наказом по школі зафіксований казус – учні покрали чорнильниці. Адже писали учні ручкою з пером, мокаючи його в посудину з чорнилом – чорнильницю. Це була невелика керамічна посудина. Спеціальний чорнильний порошок розводився у воді. Чорнильниці видавав черговий техпрацівник. Згідно наказу по школі №173 від 24.04.1961 р. «чорнильниці почали видавати під розписку, а ту кількість чорнильниць що розікрали, поновити за рахунок техпрацівників».
З 1961 року школа почала давати неповну середню освіту – 8 класів, випускникам вручалися свідоцтва. Навчалися учні з Датиня, Підріччя (Слободи). Працювала Кацьківська початкова школа. У 8 кл. було 45 учнів. Учні мали змогу харчуватися в шкільній їдальні згідно поданих заяв і рішення батьківського комітету. Появилися нові предмети – тригонометрія, астрономія, домоводство. Вчителі об’єднувалися в предметні комісії та методоб’єднання. Був нештатний інспектор по перевірці матеріальних умов дітей сиріт та напівсиріт школи на 1961-1962 н. р. – Сухомуд Марія Сильвестрівна. В 1962-63 н.р. наше село уже відносилося до Камінь-Каширського району, а школа була своєрідною «столицею» для навчання – адже навчалися в 9 класі учні з Адамівки, Зоряного (Зади), Теклиного, Датиня, Видричів, Бузак – всього 33 учні; в 10 кл. – з Підріччя, Зоряного;.в 6-а – було 41 учень; 10 клас – 28 учнів були переведені до 11 класу, були учні з Теклин, Датиня, Видричів, Зоряного, Підріччя. Учні з віддалених сіл жили в пришкільному інтернаті а також по квартирах, цим учням виплачували гроші за квартиру за рахунок інтернату. В інтернаті видавали постіль, була прачка, няня, також були вихователі. За певною кількістю учнів-інтернату закріплювався вчитель. Харчувалися учні в шкільній їдальні за гроші з фонду «Всеобучу».
Відбулось скорочення класів-комплектів – 6-в клас розділили між класами «а» і «б». В 6-«а» було 41 учень!, 6-«б» - 40!. Почали вивчати цивільну оборону, домоводство, виробниче навчання,дві іноземні мови – англійську та німецьку. Для більш глибокого вивчення певних предметів були факультативи запитань – наприклад з математики, фізики. Учням-випускникам, які закінчили курс навчання в середній школі видавали атестати зрілості.
З 25.09.1962 р. (наказ №292 від 2-10.62 по Велимченській с. ш.) відкрився 9 кл. у школі сільської молоді (вечірня школа), було набрано 20 учнів, учні мали змогу навчатися після роботи у вечірній час. Була створена комісія по перевірці приміщень до опалювального сезону – перевіряли і квартири де жили вчителі (держава безплатно надавала жито вчителям). Був випадок, коли вчительку зобов’язали поскидати з горища сіно і листя, яке вона заготовила для власної корови.
Держава дуже велику участь приділяла трудовому вихованню школярів. За активну участь на пришкільних навчально- дослідних ділянках на свято «День урожаю» за рахунок «Фонду Всеобучу» були нагороджені учні бантами, готувальницями, галстуками, комплектами олівців.
Вчителі школи проводили відповідну роботу з малописьменними і неписьменними велимченцями. Цих вчителів називали «культармійцями» - вчителі ходили по хатах і навчали грамоти закріплених за ними людей.
